Керований хаос для політичного реваншу: гра Росії в України

Внутрішньополітична гра Росії в Україні має довгу історію. За 26 років після розпаду СРСР Росія достатньо вкоренилась в український політикум, спецслужби, світогляд українців. Тому зовсім не дивно, що події 2014 р., зокрема анексія Криму, вдались Москві настільки легко та невимушено, наскільки це взагалі можна уявити.

Проте за три роки війни багато чого змінилось, передусім, ставлення українців до росіян. Кожен автомобіль на російських номерах в Києві сприймається підозріло. Цей факт вдало використовує російська пропаганда. Проте побутовий рівень недовіри це лише початок – більшу цінність несуть політичні тренди. З них треба виокремити два найбільш разючих та протилежних за значенням – прихільність до миру та війни.

Мирне небо русофілів

З одного боку виступає миротворча полеміка орієнтованих на Росію політичних сил. До останніх відносяться як вже відомі політичні угруповання, передусім «Опозиційній блок», так й нові сили, що діють у лівому політичному полі (наприклад, Партія «За Життя» Вадима Рабиновича). «Поганий мир кращий за гарну війну» – ось приблизна суть меседжів, що використовують зазначені сили. Вони смакують та звертають особливу увагу на економічні інтереси сучасного правлячого політичного істеблішменту (Ліпецька фабрика «Рошен», скандали навколо «Укроборонпрому» тощо), дискредитуючи правлячі партії перед своїм електоратом.

Націоналістична бравада

З іншого боку є риторика правих та правих центристів – війна за Україну до переможного кінця та «відрізання» проблемних територій (так можна «довідрізатись» аж до Києва), які сповільнюють прогрес та європейський поступ нашої держави. До останніх відносяться «Самопоміч», «Свобода», «Правий сектор». Вони використовують шовіністичну риторику («російськомовні громадяни України не є українцями») псевдо-патріотичної спрямованості. Подібні радикали – бажані учасники сюжетів російської пропаганди, які не лише створюють сприятливу картинку для російського глядача, але й сприяють суспільній дезорієнтації українців, зокрема тих, що проживають на Півдні та Сході країни та роками залякувались байками про «бандерівців».

Історичний шанс України

На противагу радикальним тезам останніх влада має проштовхувати власну – про цінність українського паспорту, який й без того втратив у вазі через бездіяльність Києва в кризову весну-літо 2014 р. Декларуючи  переваги безвізового режиму треба не забувати, що найсуттєвіші гарантії – персональної безпеки та впевненості у завтрашньому дні – не були дотримані для мільйонів жителів України в Криму та на Донбасі. Держава не змогла тоді забезпечити безпеку для своїх громадян, що завдало істотних репутаційних збитків Україні. Повторення подібного сюжету неприпустимо, адже остаточно знецінить український паспорт, приведе до зневіри в правителів української держави та саму незалежну державність як таку (щось подібне сталось з УНР в 1917-1920 рр., коли мрійники Грушевський та Винниченко приймали закони в Києві, навіть не маючи контролю над всім містом, не кажучи вже за всю країну).

Плани Кремля

Головна мета політичних важелів гібридної агресії – створення навколо та в Україні керованого хаосу як беззаперечної передумови для політичного реваншу лівих проросійських сил. Москва не планує окупації України із застосуванням військового арсеналу (принаймні на сьогодні) – набагато інтелігентніше діяти через власних агентів. Якщо в Сирії Росія має режим Б. Асада та сирійських курдів, то в Україні Москва використовує в якості лобістів та проксі-агентів релігійну общину (УПЦ МП), окремі ліві політичні сили та правих радикалів (останніх виключно в якості «спойлерів»). Для цього формується «паралельна реальність» в Україні та оманливий порядок денний для світової спільноти, в якому Україна неспроможна побороти свої проблеми та прямує до масштабної громадянської війни. За задумом, Кремль має запобігти їй; на практиці – розпалює її.  Чи має Київ свій план та бачення на противагу російському?