Індустріальний Донбас: вороття немає?

Економічна залежність України від Росії після розпаду СРСР проявлялась не лише у порушених виробничих зв’язках промислового комплексу колишньої великої держави, не лише у потребі України в енергетичних ресурсах для підтримання власної важкої промисловості, але й в супутній залежності населення України від російського ринку, який багато років споживав левову долю українського експорту.

Ширвжиток за схемами

За умов застарілого технологічного виробництва, зношеності обладнання, професійної деградації кадрів, ресурсної обмеженості, якість української продукції часто була не на найвищому рівні. Проте дешевизна відкривала ринки країн, що перебували у стані, подібному до України – становленні ринкової економіки олігархічного типу, які не перебирали товаром. Часто російсько-українські торгівельні обороти укладались за корупційними схемами з великою долею «відкатів» та посередниками з сумнівною репутацією. Проте, найголовніше – заводи диміли, з домни витікав метал, на машинобудівних конвеєрах збирали обладнання, люди працювали та отримували за це зарплатню. Але з 2014 р. все змінилось.

Хто такі «прибічники» руського миру

Агресивні дії Росії проти України можна розглядати на різних рівнях. Припинивши закупати українську продукцію, що вироблялась на Донбасі («Азовмаш», НКМЗ, металургійні комбінати групи «Метінвест» Ахметова, хімічні комбінати групи «Ostchem» Фірташа) російська влада не стільки нанесла удар державі Україна (її доларовій виручці від експорту), не стільки українським олігархам (вони мігрували або переналаштували бізнес на меншу залежність від експорту – для Ахметова сьогодні головним активом є енергетична корпорація «ДТЕК»), скільки по звичайному трудязі – найманому робітнику, який втратив роботу на підприємстві через скорочення. Для останнього Росія є синонімом благополуччя не через те, що він є ідейним прибічником «руського миру» або має родичів в Москві, але через те, що Росія опосередковано довгий час забезпечувала його роботою, купуючи продукцію заводу.

Відмирання технологічних виробництв

Сьогодні заводи важкої промисловості масового зачиняються – їх продукція не може конкурувати на доступних ринках з європейською, а коштів на переоснащення виробництва ніхто не виділяє – не рентабельна це справа. Захід скоріше дозволить важкій промисловості України тихо померти, аніж підтримає вмираючи виробництва, Україна ж не має на це коштів. Саме через це пріоритет в розвитку надається аграрному сектору та малому підприємництву.

Ментальна перепона

Останнє має мало шансів на успіх через регіональну трудову культуру. З радянських часів в східних промислових регіонах – на Донбасі, у Дніпрі, Запоріжжі, Харкові – розповсюджений та популярний найманий труд. Мільйони людей поколіннями проходили дорогою інженерів, майстрів цеху, забійників. Їх доля була максимально простою – своїм трудом будувати комунізм. Натомість особиста ініціатива не віталась, образ «капіталіста» («куркуля» на селі) завжди мав негативне значення. Тож тепер привити колишнім найманим працівникам модель бізнес-відповідальності є майже безнадійною справою. Між Сходом та Заходом України в цьому контексті є ментальна прірва.

Нова індустріалізація?

Сьогодні багато розмов точиться навколо майбутньої економічної моделі розвитку Донбасу після його повернення в лоно України. Яким саме має бути відновлення? Чи варто будувати технопарки, або йти за концепцією побудови малого-середнього бізнесу? Вочевидь зрозуміло, що півтора століття індустріального розвитку відклали свої зображення на суспільство, його звички та настрої. Аграрним Донбас точно не стане, але чи є перспектива нової індустріалізації? Скоріше ні, аніж так, адже це потребуватиме не лише політичного консенсусу стейкхолдерів, але й окремого коштовного «плану Маршалла» для перебудови застарілих технологічних виробництв, передусім металургії та машинобудування, за сприятливого бізнесового клімату. Найбільш вірогідним виглядає перетворення Донбасу на ресурсний хаб з  розбудовою широких транспортних сполучень. Але поки що це все дуже віддалена та туманна перспектива. Є речі більш нагальні – політикам варто мріяти, як зупинити війну.