Кому потрібен референдум про вступ України до НАТО?

Соціологічна група «Рейтинг» 21 грудня 2017 р. оприлюднила дані соціологічного опитування про підтримку населенням України ідеї вступу в НАТО. За даними анкетування 47% українців підтримує членство а Альянсі, 36% – виступає проти, а 17% не визначились або ж не підуть на референдум.

Треба не забувати, що ця статистика не враховує втрату 5,5 млн. населення Криму та окупованих районів Донецької та Луганської областей. Україна фізично втратила території та населення, яке було скептично налаштовано щодо НАТО. Так що заслуги української влади в сьогоднішніх цифрах громадської підтримки не має – святкувати тут нічого.

Проте турбує, що за три роки від 2014 р., та за півтора роки роботи створеного урядового офісу з європейської та євроатлантичної інтеграції, який курує профільний віце-прем’єр Іванна Климпуш-Цинцадзе, громадська підтримка членства України в НАТО майже не зміцнилась. Досягненням є розроблена стратегія інформування громадськості на 2017-2020 рр., проте якість її виконання та суспільний інтерес залишають бажати кращого. До того ж, вона зовсім не фінансується державним бюджетом, а чиновники не мають інтересу працювати без грошей із сумнівною мотивацією «не бути звільненим».

Процес заради процесу

З червня 2017 р. Україна знову закріпила за собою мету членства в Організації Північноатлантичного договору. НАТО нарешті визнали тією організацією, що зможе надати беззаперечні гарантії безпеки для України.

Ось тільки зробити це треба було 20 років тому. Й, замість симуляції процесу євроатлантичної інтеграції та політичних спекуляцій навколо теми, реально здійснювати практичні кроки до набуття членства. Адже не реформи, а політична воля є головною умовою та критерієм для Брюсселя. На жаль її не було ані в Кучми, ані в Ющенка та Тимошенко (яка сьогодні активно відстоює необхідність референдуму щодо членства в Альянсі).

Хтось скаже, що це НАТО не готово було прийняти нас до своїх лав, як в 2008 р., коли проти української заявки на ПДЧ виступили німці та французи. Проте такий час був, найбільш сприятливий в 2005-2006 рр., але візит Януковича на посаді прем’єр-міністра до штаб-квартири Альянсу все змінив. Саме тоді функціонери НАТО відкрили очі на гру, що вела Україна. Її назва «багатовекторність» та будівництво мостів між Сходом та Заходом. Адже країна, яка не має власних інтересів, але живе на подачки за рахунок задоволення інтересів інших, не має й майбутнього. Тоді Альянс мав справу з суверенною Україною, без територіальних суперечок (анексії Криму) та війни на Донбасі. Сьогодні Україна інша, але тепер вже безальтернативно хоче в НАТО. Але чи хоче Альянс таку Україну?

Чи отримає Україна ПДЧ?

З цього приводу існують великі сумніви. Їх наявність засвідчила неоднозначна реакція Брюсселю на ухвалення парламентом України курсу на євроатлантичну інтеграцію. Й справа тут зовсім не в агентах Кремля (до яких «експерти» охоче відносять Туреччину, Болгарію та Грецію) чи конспірологічних теоріях, а в тому що НАТО на тлі активізації небачених загроз, в тому числі конвенційних, нарешті починає виконувати свою безпосередню оборонну функцію для держав-членів.

Навіть найближчі сусіди України та одвічні її лобісти – країни Балтики та Польща – не певні сьогодні, чи треба рухатись з Україною в напрямку залучення її до лав Альянсу. Проблема стоїть дуже просто – Київ знаходиться де-факто у стані війни з Москвою, відповідно діалог з Україною для функціонерів НАТО розглядається як провокування Росії, тоді як навіть надання ПДЧ (не говорячи вже про членство) може призвести до відкритої конфронтації двох військових блоків – ОДКБ (насправді Росії) та Північноатлантичного Альянсу.

Рішення підтримати євроатлантичні прагнення України для європейських політиків – це рішення на користь війни (навіть ядерної війни) з Росією, в той час, коли в багатьох країнах НАТО панує мирна діалогова риторика у ставленні до Москви. Не всі європейські політики готові бути яструбами (хоча б як французький президент Макрон), особливо коли Росія діє на внутрішньому політичному полі за рахунок підтримки рухів популістів та радикалів, а також стимулювання бізнес-інтересів. Тож Україна – це великий виклик для Брюсселю, й що робити з ним мало хто розуміє.

Для української влади подібний підхід (крізь російську призму) до відносин Україна-НАТО є небезпечним через ризик відсутності прогресу. Так, ми хочемо в НАТО – а чи нас туди беруть? Сьогодні мова йде про реалізовані реформи, передусім в секторі безпеки та оборони, але що буде завтра? Якщо Україні не нададуть ПДЧ в перспективі двох років, українці не просто розчаруються в Альянсі, але розчаруються у владі, яка ставить недосяжні цілі (членство в НАТО, входження в Шенгенську зону тощо). Відсутність досяжних орієнтирів, віх, якими можна вимірювати прогрес є найзначнішим викликом для влади.

Популісти та усі інші

Звичайно, можна організувати референдум, проте чи потрібен він в країні, що перебуває у війні? В країні, де суспільство й так достатньо поляризовано історично, а емоційний заряд єднання перед зовнішнім ворогом зменшується з кожним наступним роком «сидячої війни».

На сьогодні, референдум про НАТО хочуть виключно популісти, які не дбають про майбутнє країни. Адже для членства в організації референдум не потрібен (немає такої умови). Натомість резонанс може бути істотним, та й що робити з тими 30% (умовно), які будуть проти. Чемодан-вокзал-Москва? Це лише зіграє на руку Росії, адже географічно регіонами, що виступають проти членства є східні та південні області. Москва використає це для внутрішніх та зовнішніх цілей – для розхитування політичної стабільності та реанімації ідеї «руського мира», а також для пропаганди на Заході своєї концепції громадянської війни в Україні. До того ж й цифри соціології можуть бути дуже різні.

Сьогоднішня програма інформування громадськості – відлуння планової бюрократії «радянщини» в гіршому її вигляді. Тому вигляді, в якому вона була в 2004-2007, 2008-2011 рр. (попередні програми інформування громадськості). Обласні адміністрації самостійно розроблюють плани заходів, якими їм звітувати перед центральними органами влади, відповідальними за виконання стратегії (Урядовий офіс, Державний комітет телебачення і радіомовлення України). Й це абсолютно зрозуміло, що вони не будуть проявляти креатив та ініціативу, спрямовану на ефективність – аби не брати зайву відповідальність та не ускладнювати собі життя.

Страх перед відповідальністю це взагалі кредо всіх державних службовців України, спадок вертикальної командної радянської структури бюрократії. Розрубати цей «гордіів вузол» можна лише широким залученням громадських організацій, які мають направляти процес перетворень. Важливо створити якісно новий план комунікативних заходів на підходах таргетування інформації для сформованих аудиторій (як за професійним спрямуванням, так й за психотипом людей). Подібне вже активно використовується в публічній дипломатії, зокрема у соціальних мережах.

Win-win або lose-lose?

Насамкінець хотілось би повернутись до головної теми – відносин України з НАТО. Важливим, аби обидві сторони розуміли, в яку гру вони грають. Сьогодні, нажаль ця гра з нульовою сумою – інтереси гравців є протилежними. Тоді як Україна намагається надолужити прогалини в своїй вірності євроатлантичним цінностям, НАТО не знає, що робити з такою Україною.

Але ситуація дуже швидко може змінитись. Або Україна втратить запал, зіштовхнувшись зі стіною недовіри та нерозуміння перспектив в Брюсселі, й повернеться до опори на власні сили з акцентом на союзницькі двосторонні відносини зі США, або Північноатлантичний Альянс стане іншим. Європейські держави-члени нарешті усвідомлять, що конфронтації з Росією не уникнути, а Україна є цінним передовим гравцем, що може стати для європейців оборонним валом.

Така міцна військово Україна стане потрібною Альянсу, в якого з’явиться стійке розуміння невідворотності російської військової загрози в Скандинавії, Балтії, на Балканах. Відносинам України з НАТО дуже потрібен рух на зустріч, а не гра в «доганялки», де програють обидві сторони.