11-12 липня 2018 р. розпочне свою роботу черговий саміт НАТО в Брюселі. Це ключова подія для 29 країн-членів НАТО, яка відбувається лише раз на два роки, збираючи голів держав та урядів.
Нинішній саміт відбувається в Брюсселі не випадково – Альянс урочисто відкриває нову надсучасну штаб-квартиру. З точки зору часу проведення, в умовах драматичного зростання загроз та викликів (в тому числі, гібридних), передусім, на європейському континенті, саміт мав би стати доленосним для Альянсу. Однак навряд чи він таким стане – країни-члени мають занадто різне сприйняття загроз та не готові приймати ключові рішення.
Загроза трансатлантичній єдності під час саміту НАТО
Найбільшою проблемою є криза у відносинах між США, головним контрибутором безпеки в межах НАТО, та іншими провідними членами Альянсу. Після невдалого саміту G7 в Канаді вона еволюціонувала в торгівельну війну між ЄС та США. Це грає на руку Росії, яка не приховує свого захоплення рішучістю Трампа, що поступово розхитує фундамент євроатлантичної системи безпеки.
Протистояння «колективного Заходу» з президентом США має завершитись або важкою кризою та подальшими дезінтеграційними процесами в Євро-Атлантиці, або поразкою президента-бізнесмена, наслідки якої передбачити ще важче.
Додатковою інтригою тут є те, що позиція Трампа часто йде всупереч реальній політиці США, побудованій на підтримці демократичних ліберальних цінностей. Останні займають в системи координат президента-республіканця ледь не останнє місце, тоді коли попереду є нові червоні лінії, які можна переступити. Наприклад, домовившись з Путіним про розподіл сфер впливу та ядерну розрядку.
Трамп вже сьогодні готує НАТО до непростого завтра, вносячи смуту в ряди країн-членів. Питання справедливого поділу витрат в Альянсі має виключне значення для президента США. Ніби все логічно – європейці мають бути більш самостійними у питанні забезпечення власної безпеки. Але ультимативне просування вимоги у 2 % ВВП оборонних витрат (норми для країн НАТО) шляхом надсилання листів з погрозами напередодні саміту таким країнам, як Німеччина, Бельгія чи Норвегія, спричиняє лише зворотній ефект. Мова ультиматумів – негативний дипломатичний інструмент, й навряд чи цього не розуміє Трамп. Відповідно, він насправді не хоче прогресу по цьому питанні, а лише спекулює на темі.
Розширення НАТО – хто наступний?
Не менш контраверсійною є політика розширення Альянсу. На сьогодні, через поведінку Росії, яка блокує прогрес для Грузії, України та Молдови, єдиним безальтернативним вектором розширення залишаються Західні Балкани. З чотирьох країн регіону, дві не мають на сьогодні шансів на приєднання до НАТО – Сербія (з проросійськими настроями та негативною пам’яттю про бомбардування Белграду в 1999 р.) та Косово (через своє часткове визнання та провокаційний фон подібного рішення). Боснія та Герцеговина – справжня failed state, створена у сучасних кордонах Дейтонською угодою 1995 р., має у своєму складі проросійську Республіку Сербську Мілорада Додіка, яку Москва вже сьогодні використовує у своїх дестабілізаційних планах.
Першим кандидатом на приєднання є Македонія, яка намагається подолати вето президента та змінити свою назву на «Північна Македонія». Компромісний варіант назви був узгоджений попередньо з грецькою стороною, яка понад 8 років блокувала приєднання Македонії до Альянсу. Однак, незважаючи на досягнення компромісу, «питання назви» вже сьогодні не лише загрожує політичною нестабільністю та ескалацією екстремізму на вулицях Скоп’є (мова йде або про імпічмент президенту або про розпуск парламенту), але й розколює правлячу коаліцію СІРІЗА в Греції. Занадто багато проблем від одного кандидата на членство.
Стратегічна концепція НАТО-2020
Важливе значення для майбутнього Альянсу має ухвалення нової стратегічної концепції НАТО в 2020 р. ЇЇ обговорення планується розпочати вже на нинішньому саміті. Концепція прийде на зміну докризовій стратегії, ухваленій на Лісабонському саміті НАТО в 2010 р. Процес її розробки вже розпочався з експертних оглядів, базовим з яких сьогодні є праця Сабіни Льосінг «360 градусів: мобілізація за всіма фронтами» (360°-NATO: Mobilization on all Fronts).
У новому ворожому світі, де існує безліч загроз та викликів, НАТО має повернутись до витоків ідеї колективної безпеки та захищати, передусім, своїх членів. При цьому загрози можуть прийти як зі Сходу (від Росії чи Китаю), так й з Півдня (радикальний ісламізм та міграція) чи Півночі (Арктика). Подібний підхід нагадує одночасно концепцію Ш. де Голля 1967 р. («оборони за всіма азимутами») та Ізраїля («обложена твердиня»). Примітно, що протистояння за першість оборони південного або східного флангу Альянсу покладена в сутність документу. Викликом є пошук необхідного балансу інтересів всіх країн-членів, від Ісландії до Туреччини, від Португалії до Естонії.
В цьому контексті варто розглядати й заходи з підвищення рівня боєздатності та готовності НАТО, а також взаємодії з ЄС. Само по собі ухвалення плану «Чотири по тридцять» (до 2020 року НАТО декларує готовність мати 30 механізованих батальйонів, 30 повітряних ескадрилей та 30 бойових суден, готових до використання протягом 30 днів або менше) є стратегічно вірним, як й неформальна обіцянка витрачати не менше 20 % своїх оборонних витрат на закупівлю нового обладнання. Те саме можна говорити про створення нових командних центрів в Німеччині та США, відновлення Атлантичного командування. Якби НАТО керували виключно військові – це був би найбільш потужний Альянс у світі вже зараз. На жаль, НАТО керують політики, які часто просто не мають політичної волі застосовувати військову міць, яку вони мають.
Чого чекати Україні від саміту НАТО в Брюсселі?
Що стосується України, то Київ не плекає зайвих ілюзій стосовно своїх досягнень на саміті. Особливо після того, як Угорщина заблокувала проведення засідання Комісії Україна-НАТО в межах саміту, а також пообіцяла заблокувати будь-яке позитивне для України рішення у фінальній декларації або за результатами переговорів. Внаслідок деструктивних дій Угорщини (цікаво, як відреагують ключові держави-члени на подібну норму поведінки Будапешту?), крім Києва, постраждав й Тбілісі, який на саміті планував вперше провести самостійне засідання у форматі Грузія-НАТО. Тепер формат розширений, аби кудись «приткнути» Україну.
Цікаво, що серед попередніх цілей, яких прагне Україна від НАТО, є участь в програмі «Партнерство розширених можливостей» (Enhanced Opportunity Partnership), до якої сьогодні залучені Австралія, Фінляндія, Грузія, Йорданія та Швеція. Справа в тому, що в НАТО неодноразово зазначали, що існує два шляхи – для країн, що прагнуть членства в Альянсі, та для партнерів, які не мають зазначених амбіцій. Ставлячи завдання приєднання до EOP ми свідомо потрапляємо в пастку партнерства, позбавляючись перспективи членства. В подібному становищі вже 4 роки знаходиться Грузія, яку поступово перестають сприймати як кандидата на членство. Й зовсім не важливо, які практичні переваги дає участь у EOP чи у PII (Partnership Interoperability Initiative). Важливі сигнали, які ми надсилаємо у столиці країн-членів НАТО, які мають в майбутньому запросити нас до членства.
Єдиним завданням України, у своєму поступі до євроатлантичної інтеграції, є реалізація реформ в державі, в тому числі виконання якісно нової Річної національної програми 2019 під егідою Комісії Україна-НАТО. А також прагматичне військово-оборонне співробітництво, що підвищуватиме якість збройних сил України. Натомість Київ, вже по завершенню саміту, має сам для себе поставити й інші цілі: завдання пошуку формату посилення субрегіональної взаємодії в регіоні серед країн-не членів (Грузія, Молдова, Азербайджан) у прив’язці до НАТО. Обов’язково з чіткими та вимірювальними індикаторами та практичними заходами. Аж до створення свого «Малого НАТО» з лідерством Києва в ньому. Це той сигнал, який має почути Брюссель.
Валерій Кравченко