В Сирії відбувається нова ескалація конфлікту за участі зовнішнього гравця. Туреччина знову розпочала інтервенцію, діючи проти курдів, які контролюють прикордонний анклав Афрін. Операція отримала  претензійну назву «Оливкова гілка». Приводом для її початку стали плани США підготувати 30-тисячні курдські прикордонні загони.

Хоча Вашингтон намагався довести, що мова не йде про передачу курдам контролю над сирійсько-турецьким кордоном – лише про продовження боротьби з залишками ІДІЛ, Анкара вирішила жорстко відреагувати на потенційне посилення курдських позицій в регіоні.

Втім, не варто вважати, що вторгнення – ситуативне імпульсивне рішення турецького керівництва. Протидія посиленню курдів в Сирії – основне завдання політики Туреччини щодо цієї держави. Можливість дій проти Афріну розроблялась вже після завершення попередньої турецької інтервенції – операції «Щит Євфрату», в рамках якої частина північної Сирії була звільнена від ІДІЛ. Сьогодні президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган лише вирішив, що настав час реалізувати їх.

Бойові дії на новому фронті сирійської війни розпочались 20 січня. Турецька авіація та артилерія завдали масованих ударів по позиціях курдських Загонів народної оборони. Згодом розпочалось й наземне вторгнення. Турецька армія за підтримки протурецьких сирійських повстанців розпочала наступ на курдський анклав відразу з кількох напрямків. В деяких районах їм вдалося захопити кілька селищ, в інших – в результаті контрудару курди відновили статус-кво. Зараз бойові дії потроху набирають обертів.

Причини турецького вторгнення в Сирію у січні 2018 року

Озвучену офіційну причину початку операції – боротьбу з курдськими терористами – не слід вважати лише прикриттям для задоволення геополітичних амбіцій режиму Ердогана. Бойовики турецьких курдів – представники Робітничої партії Курдистану – дійсно становлять актуальну загрозу для безпеки Туреччини. Вони дійсно мають зв’язки зі своїми сирійськими братами. Цілком логічно, що турецька влада намагається завдати удару по джерелах терористичної загрози, якими є прикордонні анклави сирійських курдів.

Другорядною причиною початку операції є бажання Анкари отримати свій шмат від сирійського пирога. Звільнення території держави від бойовиків ІДІЛ та перемоги урядових військ змінили характер громадянської війни в цій державі. Ситуація більш менш стабілізується. В цих умовах кожен із зовнішніх гравців намагається забезпечити свою сферу впливу. В найвигіднішому становищі опинились Росія та Іран, завдяки яким режиму Асада вдалося врятуватись. Підтримані Туреччиною повстанці – не в виграшному становищі. Окупація району Афріну – очікуваний крок з боку турків. Він спрямований на те, щоб захопити хоча б ту «синицю» біля власних кордонів, в той час як «журавель» – вплив на всю Сирію – вже недосяжний.

Не слід забувати й про «маленьку переможну війну» – перевірений крок з метою відволікання уваги від внутрішніх проблем та здобуття електоральної підтримки. Ердоган реалізує амбітні проекти, які радикально змінюють обличчя держави. Рівень його підтримки коливається на позначці в 50 % – загрозлива ситуація, яку можна вирішити успіхами в зовнішній політиці. Успішна та переможна боротьба з курдськими бойовиками допоможе Ердогану консолідувати навколо себе турецьке суспільство.

Російська Федерація та США спостерігають, а ЄС – занепокоєний

Як видно з міжнародної реакції, дії Туреччини не зустрічають серйозного опору. На дипломатичній арені більшість держав в тій чи іншій мірі засуджують їх. Втім –  на практиці курдам не варто очікувати на реальну підтримку.

Російсько-турецькі відносини протягом останніх років переживали злети та падіння. В умовах їхнього загострення використання курдського фактору ставало елементом тиску на Анкару з боку Москви. Втім, зараз ці держави сидять за єдиним столом переговорів щодо Сирії.

Російські військові, які слідкували за виконанням режиму припинення вогню, були виведені з Афріну перед початком турецького вторгнення. Росія – провідний союзник Асада – не заважає туркам порушувати повітряний простір Сирії. Це яскраво свідчить про те, що Кремль був в курсі подій, а сама операція стала результатом поступок та консультацій між державами.

Сполучені Штати Америки також не виявили бажання заступитися за курдів в повну силу. Попри напругу у відносинах між Вашингтоном та Анкарою, Туреччина все ж таки є важливим партнером, південним бастіоном НАТО. Навряд чи США відмовляться від старого союзника – навіть на користь тих сил, завдяки яким вдалося здолати в Сирії ІДІЛ (саме курдські загони були основною силою в операції проти ісламістів).

Занепокоєння турецькими діями висловлюють в Європі. Німецькі опозиціонери обурені фактом використання турецькою армією купленої в Німеччині зброї проти курдів. Вони вимагають ввести відповідне ембарго на торгівлю з Анкарою. Втім, такі слова – лише нова стадія дипломатичного конфлікту між Туреччиною та Європою, який триває останні роки. Вони не допоможуть курдам в зоні конфлікту.

Цікаво, що в лавах Загонів народної самооборони воюють добровольці зі всього світу – люди, яким до вподоби марксистська ідеологія курдів, або ж ті хто прагнув зробити свій внесок в повалення ІДІЛ. Загибель цих іноземців від турецької зброї може ще більше ускладнити відносини Анкари з іншими державами Європи.

Зараз операція в Афріні має локальний характер. Втім, від її ходу залежить майбутнє сирійських курдів. В разі успішного виконання поставлених цілей Туреччина може збільшити масштаби свого вторгнення в Північну Сирію. Натомість курди отримають ще одну болючу поразку в справі національного державотворення.