Ще 2 роки тому президент України Петро Порошенко проголосив курс на деокупацію та реінтеграцію Донбасу. В 2016 р. оцінювати було, по суті, крім популізму, нічого. Але ж 2017 р. мав принести перші плоди.

Якщо питання деокупації тісно пов’язано з військовими або дипломатичними (виконання сторонами Мінських домовленостей) успіхами, яких важко досягти, то реінтеграція більше стосується внутрішньої політики України. Над завданням реінтеграції Донбасу працювали новостворене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Міністерство інформаційної політики, міністерства економічного блоку, військово-цивільні адміністрації.

Від початку виникла термінологічна дилема – що вважати досягненнями реінтеграції (індекси результативності) та кого саме треба реінтегрувати. Якщо мова йде (й це логічно) про окуповані райони Донецької та Луганської областей, які перебувають в штучному інформаційному вакуумі, то про повноцінну політику реінтеграції мова може йтись виключно після їх деокупації.

Але цілком слушно контекст реінтеграції розширений до меж Донецької та Луганської областей – контрольованих Україною територій. Не лише через той факт, що на півночі Донецької області в 2014 р. був форпост проросійських сепаратистів й ці райони потребують інтенсивної санації та реабілітації.

Реінтеграція потрібна не тільки Донбасу

Варто говорити про системну проблему, притаманну, до речі, не лише Донбасу, а всій Україні. Люди часто не знають, що таке бути українцями. Якщо бойовик «ДНР» раптово вдягне вишиванку та шаровари, чи стане він після цього українцем? Більш того, навіть в Києві багато хто не усвідомлює важливість політики ідентичності. А чи не треба нам всім реінтегрувати Берегово?

За відсутності чіткого розуміння стратегії, реінтеграція Донбасу в 2017 р. набула ситуативності, підкріпленої особистими ініціативами окремих чиновників в центрі та на місцях. В царині патріотичного виховання дітей, за відсутності відповідних адміністративно-педагогічних  кадрів (посади в міських та районних управліннях освіти зберегли за собою люди, що працювали на них за окупації Гіркіна-Стрєлкова), нішу впевнено займають радикальні націоналістичні партії – «Правий сектор», «Азов».

Це вже сьогодні є причиною розшарування суспільства в окремих містах на покоління батьків-патерналістів та дітей-націоналістів. Подальший рух за цим напрямком обумовить більш глибинні структурні зміни. За відсутності «м’якої» поступової системної українізації, спостерігається все більша інтелектуальна міграція. Міграційні процеси загалом не є притаманними для Донбасу через традиційно низьку мобільність та високий рівень осілості. Тим гірші наслідки матиме від’їзд з регіону освіченого та економічно активного населення.

З іншого боку, працювати з населенням-електоратом, що залишилось стає набагато легше. Цим користуються окремі політики та політичні партії лівого та ліво-центристького спрямування, фінансовані олігархами.

Ідеологія господарів спричиняє монополію на владу. За умов війни це вилилось в діяльність фондів, названих іменами політиків та олігархів, що сприяє усталенню асоціації імені політика з наданою підтримкою. При цьому часто діяльність фондів розподілена за районами області – працюють там, де вони планують балотуватись на виборах. Подібний вплив різних партій створює на місцях паралельну реальність. Чи багато в Києві чули про політичну партію «Сила людей», фракція якої успішно діє в Маріупольській міській раді?

Провали реінтеграції у 2017 р.

За існуючих обставин про єдність державної політики в сфері реінтеграції важко говорити. Не сприяє цьому й наявність перманентних бюрократичних конфліктів між військово-цивільними адміністраціями та центральними органами виконавчої влади, між обласною та міською владою, між чиновниками та представниками громадянського суспільства.

До цього варто додати проблеми вимушених переселенців, більшість з яких зареєстрована в Донецькій та Луганській областях (анонсовані перші здобутки житлової програми – в державному бюджеті 2018 р. закладені кошти для будівництва житла в Маріуполі та Мангуші).

Серед відчутних практичних досягнень – покращена система руху через контрольні пункти в’їзду-виїзду (КПВВ), де встановлене відеоспостереження, проводяться профілактичні бесіди. Ці заходи зменшили факти корупції на лінії розмежування.

Проте провальним виявилось відкриття на КПВВ торгівельно-логістичних центрів. Чотири діючих центри в Майорську, Мар’їнці, Станиці Луганській та Золотому за рік відвідали 40 тисяч чоловік. При тому, що щодня лінію розмежування перетинає близько 30 тисяч.

Причиною такого фіаско є невдало організований процес та виявлені численні порушення й махінації. Факт існування центрів використовується для незаконної перевалки товарів, завдяки продажу довідок про походження товарів провокується створення тіньової економіки. Модель duty free із наданням преференцій місцевим виробникам не працює.

Соціальні заходи, спрямовані на завдання реінтеграції, також не мають успіху. Так в Донецькій області в 2017 р. було проведено 319 спортивних змагань – в жодному не приймали участь спортсмени з окупованих територій. Хоча спорт був визначений (й по факту таким є) як гарний комунікатор для врегулювання подібних конфліктів.

Захист та оздоровлення дітей – ще один пріоритет в налагодженні комунікації. Жодна дитина з окупованих районів не оздоровлювалась за кошти державного бюджету в 2017 р., що й не дивно за умов наявної мови ворожнечі та негативної пропаганди України в самопроголошених республіках.

З 1550 студентів, що поступили до ВНЗ в 2017 р. з Донецької та Луганської областей, немає жодного  студента з ОРДЛО. А ось зворотні випадки, коли студенти з Краматорська їдуть навчатись в Донецьк, трапляються.

Так само фіксуються випадки «медичних турів» в Донецьк, коли пенсіонери з України їдуть на лікування в рамках «Програми возз’єднання народу Донбасу» – аналог політики реінтеграції в «ДНР». Зазначені акції не залишаються не поміченими українською владою – лікарні Маріуполя вже сьогодні отримують додаткове фінансування для надання медичних послуг для мешканців з окупованих територій.

За таких темпів та результатів реінтеграції, з кожним наступним роком провалля між окупованими районами та Україною бути лише збільшуватись. А занадто велика увага до контрольованих районів Донбасу призведе до синергії проблем на Харківщині, Дніпровщині, в Запорізькій області. Чим, наприклад, Мелітополь відрізняється від Слов’янська, крім зовнішньої показової уваги до проблем?

Один з відомих українських аналітиків, говорячи про свій другий за життя візит на Донбас (цей факт не заважає йому бути експертом по конфлікту на Сході України) згадав про місто-привід Лисичанськ, яке вмирає після 2014 р. Ось тільки він забув сказати, що Лисичанськ вмирав значно раніше, просто про це ніхто не знав. Сьогодні донецькі й луганські топоніми на слуху, а нові вмираючі міста з’являються по всій країні, чекаючи, коли політика реінтеграції дійде до них.