Росія проти України в Європі: гра на знищення

Політичні інструменти тиску на Київ є важливим різновидом гібридної агресії Росії в Україні. При цьому гра Москвою ведеться як на зовнішньополітичному тлі (основна мета – його формування у сприятливій конфігурації), так й на мобілізацію внутрішньополітичних кіл, які налаштовані пацифістко-проросійські або, навпаки, радикально.

Публічна дипломатія ненависті

Зовнішньополітична боротьба Кремля проти Києва вже давно пройшла фазу ідеологічного неповернення. Жодної риторики на примирення сторін від Росії сьогодні лунати не буде. Мета Москви – моральне знищення «хунти», «режиму Порошенка», реноме України як європейської демократичної ліберальної держави.

З цією метою Росія викидає величезні кошти на публічну дипломатію за кордоном, пропагуючи власне бачення природи конфлікту в Україні (громадянська війна) та сприйняття нашої держави у якості failed state (олігархічна держава, неспроможна реформуватись та побороти корупцію). Останнє твердження за логікою потребує особливого піклування зі сторони світової спільноти, а особливо європейців, що a priori мають бути зацікавлені в стабільності в своєму регіоні. Й, безперечно, Росії, яка пропонує власний рецепт для регулювання «української кризи» – примирення та відновлення України у якості буферної зони, що унеможливить європейський розвиток останньої та закріпить її у сфері російського впливу.

Мінська пастка

Важливий засіб тиску на Київ – Мінський процес. В Україні звикли говорити про невиконання Росією Мінських домовленостей, маючи на увазі неприпинення вогню на лінії зіткнення. Ось тільки Росія офіційно не є стороною конфлікту – вона може лише чинити тиск на донецьких/луганських бойовиків. Проте вже понад три роки грає у подвійну гру – спонсоруючи фізично бойовиків, відправляючи російських військових як добровольців на Донбас, Москва декларує бажання реінтегрувати «сепаратистські» регіони в Україну. Проте не за «хорватським», «боснійським» або «київським», а за своїм сценарієм – з наданням широких привілей та фіксацією особливого статусу та прав для окупованих районів Донбасу.

Якщо президент України або Верховна Рада дозволять подібне – це призведе до краху існуючого політичного режиму в Україні, вже не штучної, а реальної громадянської війни в нашій державі. Москва прекрасно розуміє ризики Києва та підштовхує українців до пастки, в тому числі руками переговорників по Нормандському формату. Останнім все складніше зрозуміти специфіку та ризики – вони дивляться на досвід врегулювання вже існуючих конфліктів й не розуміють, чому в Україні все інакше.

Батіг та пряник для Києва

Мінський формат по Україні, так само й як Астанінський по Сирії – дипломатичний інструмент гібридних зусиль Москви. Західні союзники тримаються за нього як за останню соломинку для конструктивних переговорів з Росією. Це зумовлює виграшну позицію Москви, для якої цей формат хоча й потрібен, але має набагато менше значення, аніж для європейців. Нормандський формат може бути перезапущений та оптимізований до кінця поточного року, після завершення електоральних кампаній в Німеччині, Австрії, Чехії.

Проте чи привнесе «план Макрона» або будь-яка інша німецька альтернатива прогрес у переговорний процес? Відповідь очевидна – доки партнери Києва розглядають історичні прецеденти та будують за ними сценарії, руху вперед не буде. Потребує розширення й сам формат. Чому з процесу медіації виключені, наприклад, британці? Ймовірно, що Росія готує власний план регулювання, який буде поданий як плід зусиль «Волкера-Суркова» вже під час головування Італії в ОБСЄ в 2018 р.  Абсолютно точно, що від буде спрямований не на реальну деескалацію на фронті, а на ряд активних заходів – юридичних та суспільно-політичних – щодо нормалізації ситуації в Україні в цілому.

Натомість Київ поставлять перед простим фактом, або виконувати те що приписано, або свідомо йти на конфронтацію з союзниками. Останні можуть легко спекулювати, наприклад, «планом Маршала для України», який Німеччина з її фінансовим потенціалом може затвердити хоч завтра в якості «пряника», але використати його в якості «батога».

Боснія в Україні

Стимуляція «Нової Дейтонської угоди», яка замінить собою малоефективні Мінські домовленості,  бачиться з Берліну гарним шансом «перезапустити Україну». Проте приклад Боснії доводить протилежне – проблеми з часом нікуди не діваються, а лише «заморожуються» та зростають в обсягах. Боснія та Герцеговина сьогодні не є оплотом стабільності на Балканах. Не буде такою й Україна, особливо якщо запустити процеси економічної автономізації регіонів нашої держави (основи для федералізації) шляхом просування особливого статусу для Донбасу в рамках процесу децентралізації. Здається, саме цього й домагається Москва в межах своєї гібридної стратегії в Україні.