2017 рік став кризовим для відносин України з майже усіма сусідніми державами, за винятком Словаччини та Молдови. Та коли дипломатично-шпигунські скандали спалахували на північно-східному напрямку – з Росією, з якою Україна веде непроголошену війну, та з її найближчим союзником Білоруссю, подібний стан справ не викликав жодних неоднозначних емоцій та нарікань. Натомість погіршення двосторонніх відносин з Польщею, Румунією та, особливо, Угорщиною має більш негативну симптоматику.

Україна може залишитись без своїх адвокатів в Європейському Союзі

Західні сусіди нашої держави – споконвічні адвокати її інтересів в ЄС та НАТО, після Революції Гідності та остаточного закріплення євроінтеграційного курсу для України, мали б стати найближчими партнерами для неї. Однак, на практиці вийшло інакше.

Україна перед обличчям російської загрози й досі викликає співчуття в європейських столицях. Але не всі усвідомлюють масштаби та справжні цілі гібридної війни Росії проти європейської цивілізації.

Якщо Варшава послідовно дотримується відкрито антагоністичного курсу щодо Російської Федерації («Польща буде наступною жертвою»), навіть зі зміною уряду правих консерваторів (що має скоріш технічний характер), то Будапешт дозволяє собі дипломатичні маніпуляції та загравання з Москвою.

Парадокс, але угорці мають так само, як й поляки, правоконсервативний уряд – Віктора Орбана, –  який, напередодні парламентських виборів у квітні 2018 р., лише збільшив свій рейтинг довіри (феноменальні для Європи пост-популістської доби понад 50%).

При цьому Угорщина на сьогодні є найближчим союзником для Польщі як євроскептичний полюс протидії Брюсселю всередині ЄС. Перший телефонний дзвінок новопризначеного міністра закордонних справ Польщі Яцека Чапутовіча був угорському колезі Петеру Сіярто – головному антиукраїнському яструбу європейської політики.

Крім внутрішнього електорального профайлу («Фідес» та «ПіС» є  правоцентриськими силами), спільної нелюбові до ініціатив Брюсселю та до мігрантів, останнім часом обидві країни відзначились рядом конфліктних ситуацій з Україною.

Деструктивний альянс політиків та істориків

Питання історичної пам’яті у відносинах України та Польщі та угорської меншини на Закарпатті у відносинах України та Угорщини, зумовили різке охолодження міжнаціональних стосунків, незважаючи на досягнення візової лібералізації.

Самі причини конфліктів є об’єктивними та давніми, проте не треба відкидати той факт, що їх інспірування відбулось за рахунок зовнішніх дестабілізаційних зусиль третьої сторони. Москва відчуває здоровий азарт у намаганні посварити всіх з усіма в Центральній та Південно-Східній Європі на підґрунті історії та супутнього сепаратизму, та вже досягла на цьому шляху певних успіхів.

Проте помилковою стратегію є й намагання Києва у всіх своїх внутрішніх та зовнішніх проблемах розгледіти «руку Кремля». Адже націоналістична політика правих консерваторів Варшави та Будапешту, нехай навіть антиукраїнська, не дорівнює проросійській позиції.

А намагання Києва виставити її подібними чином лише спонукає до подальшого розбрату та неможливості налагодити продуктивний двосторонній діалог.

З одного боку, подібний дискурс в українському суспільстві, що перманентно перебуває в умовах агресії з боку РФ, є зрозумілим. З іншого – це відображає низький рівень професійної підготовки української сторони.

Києву не вистачає фахових та неупереджених експертів-істориків, етнознавців аби повноцінно неемоційно розібратись в ситуації. Там де є спільна історія та кордон двох національних держав – проблеми завжди будуть. Внутрішня ситуація накладається на зовнішні помилки України й проблема еволюціонує.

Чи не через відсутність спільного кордону найбільшими друзями України є Литва та Грузія, з якими немає чого ділити?

Українці в Польщі – економічні мігранти, чи біженці?

Однак не лише історія сьогодні є об’єктом спекуляцій. Так новий прем’єр-міністр Польщі Матеуш Маровецький розповів главі Єврокомісії Жан-Клоду Юнкеру про «кількадесят тисяч утікачів від війни в Україні».

Загалом у Польщі нарахували більше 1 млн. українських трудових мігрантів і кількадесят тисяч – утікачів з Донбасу. І саме цим Варшава пояснює своє небажання приймати мігрантів з Півдня.

Насправді ситуація інакша, про що зауважив міністр закордонних справ України Павло Клімкін. За 2015-2016 рр. в Польщі офіційно отримали притулок лише 88 українців. Решта – трудові мігранти, які рятують польську економіку, тоді як поляки працюють на заробітках в країнах Західної Європи.

Подібний дискурс Варшави обумовлений відвертим небажанням Польщі приймати мігрантів з арабських країн та Африки, які, на відміну від українців, дуже погано асимілюються.

Загалом Польща має квоту від ЄС на 12 000 біженців, тоді як деякі країни, що безпосередньо стикаються з проблемою, взагалі не мають подібних квот (наприклад, Італія).

В Україну, найбіднішу країну Європи (ВВП на душу населення за показниками 2016 р. складає 2185 дол., та у Польщі – 12 373 дол.), сирійські біженці не їдуть з об’єктивних причин. Проте коли поляки ставлять знак рівноваги між мігрантами з Близького Сходу та України, це лунає образою для Києва.

Камінь спотикання – 7 стаття закону “Про освіту”

Іншим виміром є стан справ з меншинами в Україні. Великий резонанс та розгляд Венеціанської комісії викликав новий український закон про освіту, точніше стаття 7 цього закону. Вона забороняє отримання державної повної середньої освіти на іншій мові, окрім української. Освіта мовою меншин можлива лише у початковій школі – далі всі мають вчити державну.

Подібні трактовки закону стали причиною безпрецедентного тиску на Україну зі сторони західних сусідів. Своє занепокоєння висловили Румунія, Болгарія та Польща, а Угорщина пішла навіть далі, заявивши про політику блокування інтересів України в ЄС та НАТО.

Захист угорської діаспори – один з пріоритетів Угорщини після 1991 р., що прописано в Конституції цієї країни, населення якої становить менше 10 млн. осіб. Натомість угорська діаспора компактно мешкає в Румунії (близько 1,3 млн. ), Словаччині (до 500 тис.), Сербії (Воєводина – понад 250 тис.),  Україні (Закарпаття – 150 тис.). Загалом угорська автохтонна та іммігрантська діаспора налічує до 5 млн. осіб – половина населення сучасної Угорщини.

Будапешт запровадив мовні та історичні програми, спрямовані на підтримку закордонних угорців та проти політики сусідніх країн. Найбільше потерпає Румунія, в якій в середині березня 2018 р. відбудеться референдум за автономію Секуйського краю у складі Румунії. Угорщина інвестує в програми історичної пам’яті, спрямовані проти запланованого святкування в 2020 р. сторіччя Тріанонського договору та утворення Великої Румунії. Знаходяться кошти й на фінансування регіональних інфраструктурних проектів для Закарпаття – понад 60 млн. євро цільової фінансової допомоги на рік. Активно фінансуються мовні програми, будуються приватні угорські школи (на ці потреби в 2017 р. було виділено понад 15 млн. євро).

Будапешт може собі це дозволити, адже за рівнем зростання економіки Угорщина в 2017 р. є одним з лідерів ЄС – 3,7 % зростання ВВП за рік. Щоправда регіональні сусіди Угорщини мають ще більш вражаючи показники зростання: Польща – 4,2%, Румунія – 5,7 %.

Натомість Україна й далі біднішає через неефективну модель управління. Українці масово їдуть за кордон на заробітки, часто з метою «осісти» в Європі. Й, звичайно, вчать мову країни перебування.

Польща не будує школи в Україні через те, що в більшості західних регіонів України діти з малку вивчають її від батьків. Угорська та румунська мови лінгвістично складніші для українців – саме тому в Ужгороді та Чернівцях запроваджуються безкоштовні мовні курси як для дітей, так й для дорослих.  А що робить в цей час Україна для захисту українців за кордоном, аби вони зберігали свою ідентичність?

Україна майже не взаємодіє зі старою діаспорою (1950-1970 рр. еміграції) за кордоном, що має гроші та впливи. В МЗС є департамент, якому бракує фінансування для ефективної роботи. Плани зі створення міністерства у справах світового українства лишаються на папері. А між тим справжні демографічні показники в Україні нікому невідомі.

Досі не зрозуміло, скільки населення сьогодні мешкає на національній території – останній перепис населення був в 2001 р.

Невідомі точні цифри українських мігрантів за кордоном, оскільки багато з них працює нелегально. Повсякденно спостерігається практика русифікації українських мігрантів, яким бракує підтримки своєї держави за кордоном.

“Зовнішній ворог” як передвиборча технологія

Існуюча ситуація у відносинах з Польщею та Угорщиною несе додаткову загрозу через наближення електорального циклу в Україні. Незважаючи на відому асиметрію у ставленні до питань історичної пам’яті та релігії, мови та культури, що існує в Україні та її сусідах (питома вага цих чинників для українців незначна – на першому місці економічна мотивація), діюча влада не може собі дозволити повну деполітизацію процесу.

Мова йде про виборців Західної України, на яких спрямована популістська риторика відстоювання символів націоналістичного спротиву, мовна тема.

Фактично, виборчий популізм в Україні однаковий у проявах з популізмом в Центральній та Східній Європі. Для Порошенко та його політтехнологів немає потреби працювати з економічно орієнтованим електоратом східних регіонів – їх не приваблюють візові здобутки Києва, національно-культурні здобутки. Натомість 1,5 млн. переселенців з Донбасу та Криму (насправді менше) досі не мають права голосу, а загалом Україна втратила близько 5 млн. виборців після 2014 р. (з 30 млн.). Через це чекати на суттєві зрушення в позиції Києва в 2018 р. не доводиться.

Системні проблеми у відносинах України з Польщею та Угорщиною наштовхуються на дефіцит політичної воли, відсутність концептуальних підходів та стратегії. На законодавчому рівні, в Україні продовжує діяти закон про засади внутрішньої та зовнішньої політки доби президенства Віктора Януковича (1 липня 2010 р.), додавання в текст якого згадки про мету членства в НАТО не рятує його від морального старіння.

Україні потрібна нова концепція зовнішньої політики, де пріоритетом буде регіональне партнерство. Досить торгувати географічним положенням – треба пропонувати Варшаві та Будапешту спільні сфери інтересів. А вони є! Від енергетики до військово-промислового комплексу, де укладення PESCO надає нові стимули й для України.

Київ має перейти від політики конфронтації з сусідами до конструктивного діалогу. Майданчиком може виступити модернізована Вишеградська четвірка, де з липня 2018 р. головуватиме Словаччина. Україна має виступити з ініціативою реанімації ідеї субрегіональних проектів Міжмор’я чи Балто-Чорноморського союзу. Це наддасть необхідні сигнали для Москви про політичне єднання регіону напередодні нових випробувань та російських провокацій, які неодмінно очікують Європу після президентських виборів в Росії.

Дипломатія – це мистецтво компромісу, де всі сторони мають бути задоволені наслідками. Вибудовуючи політику двосторонніх відносин з Варшавою та Будапештом, Києву варто про це пам’ятати.