Вибори в “Л/ДНР”- що буде з Мінськими домовленостями?

11 листопада 2018 р. на тимчасово окупованих територіях України в Донецькій та Луганській області відбулись псевдовибори.

Одночасно «громадяни молодих республік» «обирали» склад парламенту та лідерів «республік». Фальсифіковане волевиявлення в Донецьку та Луганську  є псевдодекмократичним фарсом (як завжди були запрошені іноземні спостерігачі сумнівного походження) та не має нічого спільного з виборами.

Був сформований чіткий набір кандадатів-статистів при живих (чи на довго?) намісниках Кремля – Леонід Пасічник («ЛНР») та Денис Пушилін («ДНР»). Перший набрав 68%, другий майже 61%.

Очолювані ними громадські рухи-партії, «Мир Луганщині» та «Донецька Республіка» відповідно, впевнено здолали «опір» єдиних допущених конкурентів – «Луганського економічного союзу» та «Вільного Донбасу» відповідно, набравши 75% та 72% голосів відповідно. Що це було та які матиме наслідки?

Серед відомих особливостей «виборчого процесу» на окупованому Донбасі було масоване заманювання людей на виборчі ділянки, поруч з якими були розташовані продовольчі ярмарки, де задешево продавали овочі та яйця. Щоправда всі товари закінчились через дві години після відкриття ділянок, як раз тоді, коли російські телевізійники вже відзняли свої сюжети про черги на ділянках та бажання «громадян республіки» обрати своє майбутнє. Насправді ніхто міг навіть не приходити на ці ділянки, адже звітування про явку та активність «виборців» йшла чітко по графіку та темниках, що заздалегідь надіслали з Москви.

В «ДНР» та «ЛНР» так старались відзвітувати про виконану роботу, що траплялись відверті курйози. Так повідомлення про 18% явки на 10 ранку в Луганську місцевий «ЦВК» вивісив на своєму сайті о 10:03. Оце так оперативність! А загалом явка склала понад 80 % в «ДНР» та 77% в «ЛНР», в порівнянні з Кримом ще працювати й працювати…

Варто відзначити, що до «балатування» та «виборчого процесу» не допустили одіозних персонажів, що могли б створити конкуренцію обраним керівникам. Принаймні це стосується «ДНР», куди не пустили при перетині «кордону» колишнього співробітника СБУ Олександра Ходаковського, в якому окремі експерти вбачали харизму «наступника Захарченко» (Пушилін значно м’якіший, а значить більш поступливий).

Те саме можна сказати про людину, що вигадала «ДНР» – Андрія Пургіна. Що правда його опала триває вже третій рік, коли йому довелось покинути Донецьк через звинувачення в підготовці перевороту. Донецьких комуністів усунули в екзотичний спосіб, влаштувавши на їх з’їзді 29 вересня 2018 р. вибух, внаслідок якого лідер комуністів Ігор Хакімзянов відмовився від балатування, а комуністи зняли свої списки з виборів.

ФСБ Росії влаштувало все так, як мало бути – жорстко зачистивши будь-яку опозицію Пушиліна. Подібне відбувалось й в «ЛНР» з дією поправкою, що Пасічник власноруч усунув свою опозицію внаслідок перевороту проти Плотницького ще рік тому – в листопаді 2017 р. Нових відвертих претендентів на луганський трон не з’явилось.

Безумовно, Росія використає «вибори 11 листопада» як привід для тиску на Україну, примушуючи її вести діалог з обраними «представниками Донбасу».

Для Києва ситуація лишається незмінною – говорити там нема з ким, адже керівники «молодих республік» є простими маріонетками Москви.

Здається, цієї ж думки притримується впливовий союзник Києва, спецпредставник Державного департаменту США Курт Волкер. Він чітко окреслив, що в Мінських домовленостях немає місця «Л/ДНР», а говорити треба виключно з Росією, що несе повну відповідальність за ситуацію на Донбасі. Щось подібне (про нелегітимність «виборів»), проте значно тихіше, говорили й у європейських столицях.

Шкода, але Україна втратила чудову можливість вийти з кабальних, та таких, що загрожують внутрішньою дестабілізацією, Мінських угод. Адже в них були зафіксовані конкретні умови проведення виборів виключно за українським законодавством. Виходить, що Росія свідомо зриває виконання Мінську-2, а Київ ніяк на це не реагує.

За цих умов відкритим лишається одне питання – навіщо Україна бере участь в засіданнях Тристоронньої контактної групи? В чому сенс її існування для Києва? Невдовзі відбудеться ювілейне 100-те засідання у такому форматі.

Так, існує гуманітарна складова питання – звільнення українських бранців та заручників, яке, за словами Ірини Геращенка, наразі повністю заблоковано. Так, ми маємо дбати про громадян України, що залишились на окупованих територіях. Та хіба зустрічі в Мінську допомагають якось цьому? Навпаки, вони створюють для Росії вікно можливості, інструмент примусу Києва говорити з Донецьком та Луганськом. А, відповідно, створюють ілюзію громадянської війни в Україні, яку із задоволенням транслюють на Захід російські ЗМІ.

Більше того, неучасть представників вимушених переселенців (у будь-якому форматі – консолідованому представництві, чи, бодай, через наявність фізичної особи, що народилась в Донецьку/Луганську) у складі української делегації частково дискредитує її позицію, дозволяє Росії легітимізувати власну точку зору. Таким чином «голос Донбасу» протиставляється утискам «хунти». Захід бачить і чує лише один російський «голос Донбасу» (особливо він активізується зараз, після «виборів» там, та перед виборами тут, в Україні), й не бачить іншого.

Не зважаючи на все це, Україна вперто продовжує грати в гру Суркова в Мінську. А сам факт проведення фіктивних виборів свідчить, що старий куратор не залишає своїх позицій. Невже ми ладні допустити чергову зраду чи пробачити злочинну недалекоглядність? Ми граємо чорними: «ферзі» закінчуються, треба ходити «королевою».

Валерій Кравченко