Росія, після інаугурації «переобраного» президента Путіна на наступні 6 років, дедалі більш відверто перетворюється на пряму загрозу для Європи та всього Заходу.
Протистояння Росії із Заходом, яке в останні місяці все частіше називають новою “холодною війною”, потенційно може перерости у пряме військове зіткнення. Сценарій такої війни між Росією та країнами Заходу може включати як конвенційну війну, так і протистояння в кіберпросторі, та навіть ескалацію аж до використання тактичної ядерної зброї.
Кремль “перейшов Рубікон» у 2014 р. з анексією частини території України (хоча перші червоні лінії були порушені ще в Грузії в 2008 р.). Але саме сьогодні Москва висловлює цілковиту готовність зазіхнути, наприклад, на одну з країн-членів Північноатлантичного Альянсу.
Кандидатів декілька, проте найбільш небезпечною виглядає ситуація в Латвії з чисельною російськомовною меншиною та антиросійською (на думку Кремля) позицією влади та еліт.
А є ще подібна до Латвії Естонія й націоналістична Литва, що закриває стратегічний коридор до Калінінградської області, а також Польща з її консервативним урядом та антиросійськими настроями.
Зрештою, є Швеція та Фінляндія – країни Скандинавії, що не є членами НАТО та надають активну підтримку Україні. 8 травня 2018 р. міністри оборони Швеції та Фінляндії Пітер Хальктвіст та Юссі Ніістіо під час зустрічі з міністром оборони США Джеймсом Маттісом підписали тристоронню заяву про наміри щодо оборонного співробітництва. Мета – поглиблення військового співробітництва між двома країнами Північної Європи та Сполученими Штатами в світлі погіршення ситуації в галузі безпеки в Балтійському регіоні.
Можна знайти передумови для конфлікту й на іншому театрі – чорноморському, де Болгарія та Румунія все частіше проводять морські військові навчання із залученням США. Крім того, ці країни є ключем до балканського вузла, який Росія історично використовує в якості спойлера.
Сьогодні мова йде про Сербську Країну в Боснії, Македонію, Чорногорію, Косово. Однак на Балканах Росія частіше діє опосередковано, через союзну Сербію, яка балансує на бенефіціях свого становища між Москвою та Брюсселем.
Не забуваємо про сепаратистські тенденції на етнічному підґрунті, уособлені міждержавними непорозуміннями (Угорщина та Румунія через Секейський край) та підмиванням національного суверенітету (Іспанія через Каталонію).
Й це лише безпосередні загрози, які загрожують ескалацією в Європі. А є ще вибухонебезпечний Близький Схід, тліючі конфлікти на Південному Кавказі, Середня Азія – де мілітаризація Ірану після виходу США з ядерної угоди виглядає неминучою. Арктика, де Росія планомірно розбудовує військові спроможності (питання, що найбільше турбують США, Канаду та країни Північної Європи). Єдине позитивне тло (але дуже маніпулятивне) – деескалація на Корейському півострові, проте й тут ми насправді не знаємо справжніх мотивів північнокорейського режиму.
Таким чином, у світі відбувається істотне зростання військових конвенційних загроз, які накладаються на асиметричні виклики (тероризм, міграція, наркотрафік тощо), що нікуди не поділись. Картина й насправді виглядає переконливо – війну в Європі, про яку ще 10 років тому ніхто навіть не думав, сьогодні вже не так важко уявити.
Агресивна зовнішня політики Росії – як відрегує Захід?
Росія в якості головного дестабілізуючого чинника сучасного міжнародного порядку відчуває себе у поточній ситуації впевнено та цілком природно. Складний безпековий клімат на європейському континенті, глибока криза у відносинах між країнами впливає на контакти між військовими. Зруйновану довіру неможливо відновити, а без довіри шлях до деескалації закритий.
До подібного колапсу, серед іншого, призвела ліберальна політика Заходу, що десятиліттями ігнорував маленькі порушення порядку зі сторони Росії, доки вони не стали більш масштабними. Проблемним епізодом була й дезінтеграція Югославії, з якою західний світ не впорався економічними примусами та євроінтеграційними обіцянками.
Незалежність Косово стала прямим прецедентом, предтечею подій в Грузії та в Україні. Росія отримала вагомий дипломатичний інструмент для звинувачень західних держав в порушенні суверенітету, який продовжує використовувати й сьогодні стосовно Сирії та підтримуваного Кремлем диктатора Башара Асада.
Недосконалість міжнародного права дозволяє Росії уникати відповідальності та ігнорувати рішення міжнародних інстанцій. Рада безпеки ООН (а, більш глобально, вся організація) не в змозі виконувати основні покладені на неї функції збереження миру за умов можливості застосування права вето одним з дестабілізуючих елементів.
Правила гри на міжнародній арені, й це доведено історією, змінювались лише після глобальних катастроф, до яких призводила неспроможність існуючого порядку втримати мир. Ми є свідками подібного процесу, коли світ потребує встановлення простого та зрозумілого кодексу поведінки держав (що знову є головними акторами системи), з червоними лініями та жорстким покаранням за їх порушення, замість нагромадження недотримуваних конвенцій та недієвих бюрократичних структур.
Потроху країни Заходу (принаймні на рівні військових) приходять до розуміння та єднання на тлі загроз і зухвалої поведінки Росії. Замість догми «уникнення конфронтації» та «збереження миру» приходить «право втручатись». Замість первинної базової цінності західних лібералів – прав людини, на перший план виходить безпека міжнародного порядку, дотримання кордонів та збереження суверенітету держав.
На тлі зусиль Росії роз’єднати країни Заходу використовуючи гібридний інструментарій, зростає військова готовність країн НАТО, а США повертаються до захисту Європи, відновлюючи Другий Атлантичний флот, дислокуючи військові контингенти в Європі та вибудовуючи систему протиракетної оборони на її периметрі.
Росія спрямовує значні зусилля на побудову атмосфери страху та, відповідно, непередбачуваності, використовуючи тактику ядерного залякування та апокаліптичну риторику. Відповіддю Заходу має бути максимальне політичне єднання та військова допомога Україні, яка знаходиться на передовій російської агресії в Європі. А також політична гнучкість та готовність жертвувати національними інтересами окремих держав заради безпеки, встановлення нових правил гри для світу.
Коли в автомобілі зламаний двигун, перефарбування його в інший колір не допоможе. Міжнародний порядок, заснований на універсальних організаціях та їх регіональних філіях (ООН, ОБСЄ) відживає себе. Неможливість визнати це лише наближає війну в Європі, якої нібито ніхто не хоче.
Валерій Кравченко
