27 грудня 2017 р. сталась довгоочікувана подія – обмін заручниками на Донбасі. Значення обміну важко переоцінити, адже він відбувся вперше за останні 16 місяців. Попередні домовленості були досягнуті ще на початку листопада, коли в мас-медіа з’явилась інформація про активне залучення кума Путіна Віктора Медведчука до процесу. А за кілька днів сталась телефонна розмова президента Росії з лідерами «ДНР» та «ЛНР» (Олександром Захарченком та тоді ще Ігорем Плотницьким, відповідно).
Формат обміну був темою для дебатів тристоронньої контактної групи в Мінську ще понад півтора місяці, але фінальна узгоджена схема передбачала обмін 74 українських бранців на 306 затриманих в Україні особи, що цікавили режими на тимчасово окупованих територіях.
Саме тих, кого цікавили, а не бойових побратимів та жертв політичних репресій, як у випадку українського списку. Адже багато з тих, хто був погоджений для обміну, не захотіли повертатись в «ДНР/ЛНР», обравши українську тюрму сепаратистській свободі.
Дані різних джерел різняться (Ірина Геращенко, Віктор Медведчук, «Громадське»), але загалом виходить, що в напрямку Луганська та Донецька було відправлено близько 235 осіб. Але, що найголовніше, Україна забрала всіх 74 погоджених заручників – ніхто не забажав залишитись в окупантів.
Втім, забрали не всіх – за даними СБУ в льохах проросійських бойовиків на окупованих територіях перебувають ще 107 українських заручників. Тож робота з їх звільнення лише починається.
Врегулювання на Донбасі: Москва не здає позиції
Лід рушив, й дехто за доброю передвиборчою волею російського агресора вже вбачає мирне врегулювання, яке очікує на багатостраждальний регіон в 2018 р. Автор цих строк не відноситься до числа оптимістів в цьому питанні. До обміну варто відноситись виключно як до буденного факту війни, що триває, не шукаючи політичного або геополітичного підтексту.
Зазначену тезу підтверджує зірване «новорічно-різдвяне» перемир’я, яке сьогодні руйнують саме проросійські бойовики регулярними мінометними обстрілами (кількість яких, щоправда, зменшилась).
Російська агресивна риторика щодо України, особливо після рішення США про продаж Києву летальної зброї оборонного характеру, лише загострилась. Стримуючим фактором для Москви є президентські вибори в березні та Чемпіонат світу з футболу, що відбудеться в Росії в червні-липні наступного року. На цей час Кремль візьме паузу та буде вдавати із себе гарного міжнародного гравця. Проте лише вдавати, адже реваншистські цілі російської політики ніхто не відміняв.
Миротворці на Донбасі можуть так і не з’явитися
Поволі вмирає ідея залучення миротворців ООН на Донбасі. На минулому тижні заступник міністра закордонних справ РФ Григорій Карасін дуже однозначно висказався із зазначеної теми: Росія не допустить роботи миротворців ООН на всій території Донбасу, включаючи свій кордон.
На запитання, чи можна очікувати, що «блакитні каски» з’являться на сході України в 2018 році, він відповів: «Сподіваюся, що наступного року нам вдасться зробити кроки в цьому напрямку, але цей рух не повинен відбуватися за рахунок політичних інтересів Донецька і Луганська».
«Із запропонованої нами резолюції видно, що головним завданням миротворців має стати забезпечення безпеки спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Ми бачимо штучні спроби змінити цю концепцію в сторону впровадження якоїсь зовнішньої адміністрації на південному сході з перекриттям кордону між Донбасом і Росією», – зазначив Карасін.
Гра навколо псевдосепаратиських утворень успішно продовжується, в тому числі на міжнародній арені. Не дарма в Гельсінкі, де у вересні 2017 р. було відкрито Європейський Центр протидії гібридним загрозам, в грудні демонстративно відкрили чергове «представництво ДНР». Це прямий сигнал Москви Європі щодо напрямку своєї політичної спрямованості, яка не змінюється під дією санкцій.
Більш того, Росія готова перейти від очікувальної позиції до наступу руками агресивних донецько-луганських яструбів. Здається, саме з цих міркувань для Кремля (а не через внутрішні економічно-кримінальні чинники) відбулась зміна влади в Луганську.
Москва готова говорити з Києвом про кордон виключно після виконання модальностей Мінської угоди – імплементації закону про спеціальний статус ОРДЛО (мається на увазі зовсім інший за суттю закон, а не той, що сьогодні поданий Президентом у Верховну Раду), закону про вибори, закону про амністію. Остання має виключне значення.
Як можна побачити, жодної згадки про міжнародну адміністрацію в послідовностях російського бачення мирного врегулювання немає, що й зрозуміло: Росія сьогодні має 100% акцій впливу на ОРДЛО – навіщо їй зменшувати цю частку із власної волі?
Міжнародна тимчасова адміністрація для Донбасу: приклад Саару
Між тим експертні кола в Україні сьогодні розглядають ймовірність реалізації формату міжнародної тимчасової адміністрації на Донбасі під проводом ООН. Цей сценарій ширший від простого введення військових миротворців й передбачає поетапне врегулювання – на рівні забезпечення безпеки та роззброєння, врегулювання економічних питань та моделі цивільного управління територіями, остаточного політичного вирішення.
Пропонована модель міжнародного залучення до управління спірними територіями була використана двічі в історії. Перший кейс не є показовим для України – це повоєнний режим управління Берліном в 1945 р. із поділом міста на контрольовані союзниками зони впливу.
Другий випадок більш характерний: у 1920–1935 рр. Саар вважався частиною Німеччини, але був окупований адміністрацією союзників, потім, за плебісцитом, увійшов до гітлерівського Третього рейху як «Західна прикордонна марка». Саме модель управління Сааром за мандатом Ліги Націй може бути використана для мирного врегулювання на Донбасі.
За Версальським договором 1919 р. індустріалізований Саарланд (ще одна паралель з Донбасом) мав бути зайнятим і управлятися Великобританією і Францією під мандатом Ліги Націй на протязі 15 років. Його кам’яновугільні басейни віддали Франції.
Протягом цього часу Саарланд управлявся Комісією з 5 персон представників країн-переможців. По умовам мандату у комісію довелося включити як мінімум одного француза і одного саарського німця. Наприкінці періоду міжнародної адміністрації, плебісцит визначив майбутній статус Саару.
Модифікований варіант Саарського врегулювання для Донбасу – це розподіл відповідальності за мир в регіоні між основними стейкхолдерами. Також це можливість для Росії (якщо вона насправді цього хоче) вийти з гри з високо піднятою головою.
Диспозиція на 2018 рік
Однак для Москви сьогодні основним є інший історичний прецедент – мовно-економічна автономія Південного Тиролю 1971 р. у складі Італії. Ця модель краще вкладається в міф про захист російськомовного населення. Та більш сприйнятлива через економічно-прагматичну вмотивованість мешканців Донбасу, які історичного вороже ставляться до іноземців, особливо коли останні не обіцяють їм золоті гори.
На жаль, не варто очікувати в 2018 р. завершення конфлікту на Донбасі. Він і надалі буде використовуватись Москвою в якості ситуативного спойлера у відносинах з Україною та Заходом.
«Закрите» для Росії питання Криму навряд чи можна буде хоча б трохи відкрити через нову, вже третю, резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про права людини на півострові.
Натомість наближення електорального циклу в Україні створюватиме умови для внутрішньополітичних маніпуляцій, пік яких припаде на осінь 2018 р. Тож не варто годувати себе марними ілюзіями та новорічними обіцянками миру. Ми його ще маємо вибороти.