18 січня 2018 р., після триденного обговорення, Верховна Рада України ухвалила у другому читанні Закон України №7163 “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях”.
Закон отримав 280 голосів народних депутатів, більшість з яких надали фракції “Блок Петра Порошенко”, “Народний фронт”, “Об’єднання “Самопоміч”, Радикальна партія Олега Ляшка та “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”. Але в поіменному голосуванні парламентарів від “Батьківщини” можна побачити, що одразу 5 народних обранців з 20 членів фракції на той момент були відсутніми. Серед них і сама Юлія Тимошенко.
Цікаво, що Її фракція була однією з найбільш активних у кількості внесених пропозицій до законопроекту (депутати О. Рябчин, А. Шкрум, І. Крулько, Б. Тарасюк та інші). Однак коли настав момент «Ч», Тимошенко, а разом із нею й «старе» крило партії (Г. Немиря, С. Власенко, Р. Богдан) обрали для себе за краще не з’явитись на голосування.
Що ж в цьому законі примусило Юлію Тимошенко залишити сесійний зал під час остаточного голосування?
Насамперед те, що прийнятий закон має достатньо багато протиріч.
Перше з них стосується назви закону, який відомий для широкого загалу як закон «про деокупацію та реінтеграцію Донбасу». Ось тільки зазначених слів ви жодного разу не зустріните в прийнятому документі.
Закон, насамперед, розширює повноваження військових і створює орган, відповідальний за проведення військових дій – Об’єднаний оперативний штаб ЗСУ за керівництва Генштабу, визначає принципи функціонування та життєзабезпечення «зон безпеки» – сірих зон поблизу лінії зіткнення. Важливо, що основні кадрові призначення віднині зосереджуються в руках Головнокомандувача – президента Петра Порошенко. І для Тимошенко доцільніше, аби усі труднощі та можливі невдачі в його імплементації потім асоціювалися саме з чинним головою держави.
По факту, зазначені інновації можна віднести до заходів з деокупації. Так само, як й окремі положення – визнання документів самопроголошених республік щодо народження та смерті громадян, відповідальності РФ за матеріальну та моральну шкоду населенню окупованих територій, підтвердження майнових прав переселенців на залишене в окупації майно – є відповідними до заходів з реінтеграції. Проте самі ці терміни не вживаються у законі.
Викликають питання й строки ухвалення законопроекту, текст якого вперше був публічно оприлюднений ще в червні 2017 р., а винесений на розгляд парламенту у вересні (6 жовтня 2017 р. він був прийнятий у першому читанні в пакеті з іншим законом – №7164). Зважаючи на його важливість для України, чому знадобилось стільки часу для його ухвалення? Хто є справжнім автором закону?
Окремі чутки віддають авторство первинного тексту документу спеціальному представнику Державного департаменту США з переговорів по Україні Курту Волкеру. Саме його команда розробляла та затверджувала текст на найвищому рівні у Вашингтоні, а потім передала українській стороні. Закон, за концепцією американців, мав спиратись на Мінські угоди та служити інструментом мирного врегулювання. Проте з ухваленого документу усі згадки про «Мінськ» були виключені.
По-третє, у преамбулі та прикінцевих положеннях закону чітко зазначене формулювання російської агресії. Ще в одному місці згадується «держава-окупант». Подібна декларативність є потрібним закріпленням фактів існуючої доказової бази російської ролі на Донбасі, до яких постійно апелюють українські дипломати у спілкуванні з західними партнерами. Ось тільки що буде далі? Які дипломатичні наслідки будуть від публікації цього Закону?
За логікою, якщо ми визнаємо факт збройної агресії проти України, Київ має розривати дипломатичні відносини з країною-агресором. Або хоча б відкликати посла…
На голосування також вносилась поправка про денонсацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, проте вона не була проголосована.
Логічно, що Кремль відреагував нервово – 19 січня 2017 року В. Путін зібрав з цього питання Раду Безпеки РФ. Однак очікувати на активізацію бойових дій на Донбасі в найближчий час не варто, незважаючи на сприятливі температурні умови для баталій (промерзлий ґрунт уможливлює використання важкої техніки). Росія входить у останню фазу передвиборчих змагань з переобрання Путіна й готується до Чемпіонату світу з футболу – активне вогнище військового конфлікту на її кордоні відлякуватиме туристів.
Потенційно ускладнюючим фактором є вже згадана відсутність прив’язки чинного закону до Мінських угод – документу, на який спирається режим економічних та політичних санкцій Заходу проти Москви. Логіку чинної влади зрозуміти можна – неможливо базувати національне законодавство на нормах документу, який має сумнівну легітимну силу та може змінюватись.
Однак Німеччина з цим не згодна, вже призначивши експертизу прийнятого закону на відповідність Мінським угодам. Негативні висновки експертизи можуть позначитись на обсягах зовнішньої допомоги ФРН Україні у реалізації реформ та проектів з врегулювання конфлікту на Донбасі (зокрема, Німеччина є найбільшим донором програми будівництва житла для ВПО).
Ще одним контраверсійним моментом документу, що може мати внутрішньополітичні наслідки, є питання застосування статті 10 цього закону, яке стосується додаткових повноважень армії щодо проведення заходів протидії агресії Росії. У закон не включені гарантії від свавілля під час застосування заходів, які є у спеціалізованому законодавстві щодо правового режиму воєнного стану, що може провокувати узаконення зловживань військових (наприклад, відчуження нерухомого та рухомого майна громадян). Фактично, законом визначений режим воєнного положення на Донбасі, за винятком окремих деталей – відсутні згадки про комендантську годину та трудову повинність населення. Справжні наслідки затвердження нових правил життя на прифронтовій території можна буде перевірити лише з часом.
Зважаючи на перелічені фактори, рішення Юлії Тимошенко не голосувати можна пояснити стартом підготовки до президентських та парламентських виборів 2019 р. Вочевидь лідер різноманітних політичних рейтингів – партія “Батьківщина” – планує поборотися за голоси електорату на Сході та Півдні України, який все ще відчуває певні симпатії до Росії.
Юлія Володимирівна також зацікавлена, аби цей закон жодним чином не асоціювався з її ім’ям й отримати свободу маневру, як у переговорах з країнами Заходу, так і з Росією. Записане положення про агресію РФ відверто підриває будь-які можливості мирного регулювання із залученням Москви. Хоча єдиний реалістичний сценарій вирішення конфлікту навколо Донбасу знаходиться наразі у політико-дипломатичній площині.
Питання Донбасу буде домінуючою темою президентських і парламентських перегонів у 2019 році. І той з кандидатів, який зможе надати змістовний план врегулювання, отримає необхідні для перемоги електоральні бали. Що запропонує Юлія Тимошенко залишається лише здогадуватись, зважаючи на втаємніченість роботи центрального штабу “Батьківщини”. Але можна не сумніватися, що в рукаві у неї припасений якийсь козир.