11-12 липня 2018 р. в Брюселі відбудеться черговий саміт НАТО. Країни Альянсу зустрінуться аби обговорити актуальні проблеми безпеки, зокрема і євроатлантичні перспективи Києва.
З 2014 р. євроатлантична інтеграція України є безальтернативним вектором зовнішньої політики для Києва. Ця теза лунає в промовах багатьох представників українського політикуму – від Порошенка до Ляшка та Тимошенко.
Необхідність вступу України до НАТО обумовлена вкрай негативним досвідом «нейтралітету» доби президенства Януковича, який насправді був потуранням російській політиці. Навряд чи, справді нейтральний уряд, відмовившись від перспективи членства в НАТО, відразу підписав би Харківські угоди щодо розміщення Чорноморського флоту сусідньої держави на своїй території.
Подібний недолугий «нейтралітет» в результаті коштував Україні дуже дорого – розвалена та небоєздатна армія не змогла запобігти територіальним втратам. В 2014 р. Україна втратила Крим та частину Донецької та Луганської областей.
Москва яскраво показала українцям їх напрямок розвитку – лише НАТО з його принципами колективної безпеки здатен задовільнити Київ сьогодні. Ось тільки НАТО вже не так активно хоче Україну.
Організація Північноатлантичного договору має дедалі більші проблеми у своїй політиці розширення на Схід через загрозливу позицію ревізіоністської Росії. Ядерна держава готова використати будь-які гібридні інструменти, аби втримати у орбіті свого впливу країни колишнього Радянського Союзу.
При цьому Москва працює на різних інформаційних фронтах, в тому числі й безпосередньо у Європі, де посилює позиції євроскептиків та популістів. Через зростання впливу останніх, а також через консервативні побоювання більшості стосовно майбутнього, Україна та Грузія, що найбільше прагнуть до членства, не мають реалістичних коротко або середньострокових перспектив вступити в Альянс.
Всі стратегічні рішення в НАТО ухвалюються консенсусом, а віднайти єдність з питання розширення за рахунок країни, що має відкритий гарячий військовий конфлікт з Росією навряд чи можливо.
Однак це не вся проблема. Перед Брюсселем існує виклик подальшого розвитку відносин з Києвом та Тбілісі. Якщо останнім не давати нових орієнтирів – це вплине на євроатлантичний вектор розвитку зазначених країн.
Населення України та Грузії може розчаруватись у своїх політиках-популістах та західних партнерах. Потрібні відповідні віхи (milestones), за якими можна виміряти успіх євроатлантичної інтеграції. Статусу країн-аспірантів замало (що він насправді дає?).
Саміт НАТО в Брюселі – 2018. Час обговорити перспективи членства для України та Грузії.
В такому дисонансі стосовно політики розширення Альянс підходить до саміту в Брюсселі. Під час саміту, ймовірно, має бути обговорена нова стратегічна концепція НАТО, адже прийнята на саміті в Лісабоні в 2010 р. вже істотно застаріла.
Стратегія має відповідати лише на одне питання – як саме Альянс відповідатиме на зростання загрози конвенційної або (навіть) ядерної війни в Європі. При цьому не варто забувати про традиційні для постбіполярної доби асиметричні загрози, зокрема пов’язані з міграцією та тероризмом.
Подібні дискусії обіцяють нам цікаву битву на саміті між південним та східним флангами Альянсу, кожен з яких буде відстоювати власні безпекові імперативи.
Не виключено, що за загальним нагромадженням проблем в НАТО, країни-члени на Брюссельському саміті приділятимуть незначну увагу Україні та Грузії. Й в цьому буде їх помилка, адже немає нічого гіршого за стратегічну невизначеність для держав, що фактично стоять перед загрозою припинення свого існування в якості суверенних суб’єктів.
“Мале НАТО” – ключ до євроатлантичної інтеграції України, Грузії та Молдови
Проте вихід для НАТО є – створити тимчасове «Мале НАТО» для України, Грузії, Молдови. Історичний прецедент існує. Після Першої світової війни Антанта країн переможниць (фактично, НАТО свого часу) не могла стратегічно контролювати розвиток ситуації в Центральній та Східній Європі. Повоєнна Європа тоді була не менш проблемною, аніж вона є зараз. На Сході постала незрозуміла але загрозлива наддержава красного терору – Радянський Союз, а Німеччина ось-ось мала оговтатись від важкої військової поразки та виношувати плани реваншу.
В 1921 р. була створена Мала Антанта з метою недопущення відновлення імперії Габсбургів (Австро-Угорщини) в умовах дистанційної відірваності Югославії, Румунії та Чехословаччини від країн-союзників.
Оцінюючи стратегічну необхідність створення «Малого НАТО», можна констатувати подібність мети до Малої Антанти. Сьогодні – це недопущення реінкарнації Радянського Союзу, яку проштовхує Росія, використовуючи російськомовність та соціальні примуси. Крім того, країни регіону об’єднує наявність заморожених чи гарячих (як в Україні) конфліктів – Крим та Донбас, Південна Осетія та Абхазія, Придністров’я.
Серед очевидних аргументів «проти» створення формату “мале НАТО” – розмивання безпеки, ризик неповноцінної євроатлантичної інтеграції та лише часткове виконання критеріїв членства.
Проте ніхто не змушує розглядати подібну регіональну інституалізацію як альтернативу повноправного членства в Альянсі. Більш того, «Мале НАТО» може стати наступним етапом розвитку відносин з Альянсом, форматом регіональної взаємодії для досягнення певної мети – членства.
Такий формат існував у Вишеградській групі для країн ЦСЄ в 1990-ті рр., що прагнули членства в НАТО та ЄС. Разом із статусом країн-аспірантів, виконанням щорічних річних національних програм (як замінників ПДЧ), створення «Малого НАТО» стимулює відносини України, Грузії та Молдови з Альянсом.
Аргументів «за» “мале НАТО” значно більше. Найперший з них – це потреба інституалізувати стратегічний вакуум безпеки в регіоні, яким користується Росія. Діяти потрібно вже сьогодні, адже Росія не буде чекати для удару вічно.
Москва може компенсувати поразки в Сирії за рахунок активних дій в Україні, особливо перед виборами 2019. Сприятливим фактором є подібність країн та їх підходів до безпеки, що сприятиме сумісності військових підрозділів. Можна запропонувати навіть створити спільну багатонаціональну бригаду, на кшталт литовсько-польсько-української.
При цьому «Малому НАТО» не потрібно жодних безпекових гарантій від великого НАТО, адже це стосується проблеми консенсусу в Альянсі. Проте між собою країни можуть підписати умовну «статтю 5», як своєрідний сигнал для Кремля.
Символізм створення інституційного безпекового об’єднання в регіоні, базованого на євроатлантичних цінностях, в умовах наростання російської загрози, важко переоцінити. Москва має чітко зрозуміти та побачити наявність червоних ліній своєї поведінки. Захід, ухиляючись від одностайної солідаризації думок, отримує важливий інструмент стримування. Прийшов час створити «Мале НАТО»?